«Вони достойно виконували й виконуватимуть свою справу - вони заслуговують на найбільший вияв доброти й душевного тепла!» - сказав завідуючий відділенням кістково-гнійної хірургії ОКЛ імені О.Ф. Гербачевського Борис Петрович Контуш про військовослуж­бовців 95 окремої аеромобільної бригади, котрі нині лікуються тут після поранень.

- З початку року й до сьогодні їх проліковано в нашому відділенні восьмеро. Ми й раніше займались подібними травмами, але — одержаними на полюваннях. А це вирішили допомогти військовим, - розповідає завідуючий. — Так, не­
щодавно поступив до нас військовослужбовець із вогнепальним переломом гомілки (як називають таку травму - мінно-вибухова) - розірвалась міна й осколком йому перебило малогомілкову кістку та поранило м'які тканини. Прооперований, нині його стан задовільний.

Крім того, лікуємо бійців із черепно-мозкови­ми травмами, контузіями головного мозку - я їх трошки затримав, щоб вони пролікувались, як слід, тому що контузія — це не просто травма від, наприклад, падіння, коли лю­дина вдарилась і отримала струс головно­го мозку: внаслідок дії вибухової хвилі вони мають і баротравму, й фізичну травму чере­па, розриви барабанних перетинок. Стан їх на сьогоднішній день задовільний — думаю, що будуть задоволені лікуванням у нашому відділенні. А далі вже — як доля ними розпо­рядиться. Принаймні, всі вони налаштовані служити й далі в 95 бригаді — одному з кращих на сьогоднішній день військовому підрозділі України. До речі, це думка не лише моя, а й військових, із котрими я знайомий — маю тісні дружні стосунки з колишніми командирами цієї бригади Олександром Миколайовичем Шве-цем та Олегом Вікторовичем Гуляком. Звідси й вишкіл військовослужбовців 95 бригади, й досвід практичного поводження зі зброєю. їх у цій війні кинули на найбільш відповідальні ділянки — звісно, шкода, що мають втрати, але захищають вони свою країну достойно.

- Багато відвідувачів у військових? Не забувають їх житомиряни?

-   Приходять волонтери, студенти фармколеджу. А нещодавно їх провідувала депутат Верховної Ради України Ольга Богомолець разом із головою облдержадміністрації та директором департаменту охорони здоров'я ОДА.

- А за які гроші лікуєте військових?

- Весь колектив закладу — й лікарі, й середній та молодший медичний, і технічний та обслуго­вуючий                 персонал — зібрав кошти, за які заку­пили медикаменти. Це було перше, що ми зро­били, організовуючи надання медичної допомоги нашим захисникам. А потім «підключились» во­лонтери - студенти фармколеджу, викладачі -   також додали певну суму: директор закладу зателефонував: «Чув, що у вас лікуються військові — учасники АТО. Отож ми збираємо кошти - наш профком займається цим питанням — щоб ви не мали проблем із придбанням усього необхідного для лікування бійців!» Зібрали гроші, принесли - ми зараз використовуємо їх для закупівлі медикаментів. Звісно, це відрадно, адже лікувальні препарати, перев'язувальні матеріали необхідні щодня й завжди — треба, як жити. Але, слава Богу, люди поставились до цих потреб відповідально, відтак маємо чим лікувати наших воїнів (ми організували облік надходження грошей та їх витрати на придбання медикаментів — держава обіцяє відшкодування в подальшому витрачених коштів). Весь наш колектив не раз уже збирав гроші — купували медикаменти й відправляли волонтерами на схід. Бо там, на фронті, не було перев'язувального матеріалу, знеболювальних,
 я не говорю вже про антибіотики — самого основного не було.

- Й ми, повірте, щиро вдячні за це, - приєднався до розмови заступник командира 13 окремого аеромобільного батальйону 95 окремої аеромобільної бригади з виховної роботи майор Сергій Вікторович Дзиба. — А там, на сході, в районі бойових завдань, першу медичну допомогу військовослужбовцям надавали, до речі, саме мобілізовані лікарі, котрі були призвані в зону проведення АТО з медичних закладів Житомирщини (ось Олександра, наприклад, котрий нині перебуває на лікуванні у відділенні кістково-гнійної хірургії ОКЛ імені О.Ф. Гербачевського, вони практично витяг­
  нули, як мовиться, з того світу - у нього були тяжкі поранення). Тому хочу теплими словами вдячності відзначити лікарів, які зна­ходяться в складі 95 бригади, котрі призвані з міста Житомира. Це — Валентин Іванович Косован (ОКЛ імені О.Ф. Гербачевського), Олег Володимирович Шубін (ЦМЛ №1 Житомира), Максим Петрович Морозько (ЦДМЛ Житомира), Сергій Русланович Ар­хангельський (Житомирська ЦРЛ). І сьогодні під час, наприклад, спілкування з лікарями практично всіх медичних закладів обласного центру відзначається їх високий патріотичний настрій: вони висловлюють побажання, коли прийде повістка з військкомату, без сумнівів і вагань іти захищати свою країну.

- Це - не високі й пафосні слова?

- Я сказав дійсно те, що є — так заявив не один медпрацівник.

Особливо ж від імені колег-військових хотілось би відзначити завідуючого відділенням кістково-гнійної хірургії обласної клінічної лікарні імені О.Ф.Гербачевського Бориса Петровича Контуша — знаю, що саме за його ініціативи наші бійці лікуються (й до того ж — успішно) в керованому ним відділенні. Дуже скромна й порядна люди­на, він у мирний час спокійно виконував свої обов'язки - в екстремальних же умовах пока­зав себе, як професіонал надзвичайно висо­кого рівня, людина й лікар із великої літери. Повірте, що для бійців, котрі лікуються у його відділенні, він — як батько. Це я стверджую з усією щирістю й великою за такі людські душевні якості вдячністю.

Дякуємо заступнику головного лікаря закла­ду з медсестринства Світлані Сергіївні Тевс за її увагу до військовослужбовців - практично кожне їх прохання вона розуміє й виконує, як наказ, як поклик свого серця, вкладаючи дуже з усією щирістю й великою за такі людські душевні якості вдячністю.

Також гарним словом хочеться відзначити Ірину Володимирівна Самарцеву — завідуючу редакцією дитячих та освітніх програм радіостанції «Житомирська хвиля», котра разом зі своїм чоловіком — директором ТВО «Обласне радіо та радіо «Житомирська хви­ля» Артуром Володимировичем Самарцевим - практично живе волонтерською діяльністю. Кожного дня, кожної години вони знаходять­ся на зв'язку з 95 бригадою й відгукуються на кожне наше прохання, звернення - знають по­треби військовослужбовців і постійно надають допомогу.

- Велике спасибі завідуючому відділенням Борису Петровичу Контушу, котрий нас лікує, та лікарю неврологічного відділення Ользі Іванівні Мужановській, - додав командир однієї з рот 95 окремої аеромобільної бригади Олек­
сандр, - за увагу та турботу.

-Коли отримали поранення?

-22 січня, під час артпідготовки — тривала вона так хвилин 40-50. А після того пішли в наступ на наші позиції танки, бойові машини. Довелось вийти з укриття - з гранатомета ура­зив один танк, а другий зробив постріл - мене контузило. Втратив свідомість... Коли ж при­йшов до тями, лікарі вже «вкололи» магнезію й препарати, які «знімають» контузію. По­первах вирішив залишитись із бойовими това­ришами, проте через два дні мені стало гірше. Евакуювали до Слов'янська. Звідти — «тран­зитом» через Харківський госпіталь (там не було місць) — волонтери доставили до Жито­мира в обласну лікарню.

-Що будете робити, коли вийдете з лікарні?

-Поїду знову туди, на схід.

-Чому? Ви ще не навоювались (тим паче -маєте не одну контузію, поранення)? Може, нехай уже воюють здорові, ті, хто ще не во­ював?

-У мене посада така — розумієте: я відповідаю за своїх підлеглих, котрі залишились на сході. А ще — має дехто з позицій навпроти переді мною «боржок» - багато моїх друзів втраче­но. Назад — додому — можна їхати лише тоді, коли все закінчиться, коли Україна відновить територіальну цілісність. Тоді повернусь. Ну, й перейду до мирного життя.

 А я от що скажу: ті сепаратисти повинні швидше зрозуміти, що даремно вони це затіяли - все одно перемога буде за нами! — висловив переконання військовослужбовець Віктор.

- Як Ви сюди потрапили?

Знаходились в укритті, коли йшла артпідготовка противника - снаряд влу­чив у дах і уразив нас осколками. От і маю осколкові поранення - рвані рани стегна й лівої руки, контузію. У нас у кожній групі є санінструктори, котрі й надали відразу пер­шу медичну допомогу. Як вона здійснювалась —  не пам'ятаю, бо втратив свідомість. А коли прийшов до тями — вже знаходився в місці, де було більш-менш спокійно. Евакуювали спочатку до населеного пункту, де був розгорнутий наш мобільний медпункт, після цього — до Дніпропетровська. И потім уже знайомі волонтери запропонували лікуватись у Житомирі - вони й привезли сюди.

- Як Вам тут лікується?

- Все добре у нас, медикаментами забезпечені — нічого не доводиться докуповувати, а такого гарного ставлення лікарів та медсестер до нас, військових, ніде не відчував.

- Комусь із них хотіли б подякувати? Лікарю, можливо — найвправнішій медсестрі, найлагіднішій молодшій медсестрі?

Подякувати й справді хочу маніпуляційній медсестрі Валентині Ромуальдівні Гальоті — так, як вона ставить крапельниці, ніхто краще не зробить! Щоб потрапити в мої вени з першого разу — то треба бути особливим
 професіоналом у цій справі, вже повірте мені. Й тільки їй це вдається, тільки вона це робить із особливою вправністю! Людині десь від Бога дано — такий медсестринський та­лант мати. А заввідділенням Борис Петрович піклується про нас, як ніхтодосі не піклувався. Сам особисто оглядає, завжди присутній при перев'язуваннях.

-Чого Ви собі, своїм колегам побажали б?

-Та я всім бажаю лише єдиного - щоб швид­ше мир настав!

-Дуже хочеться сподіватись, що ця війна скоро закінчиться, що «спрацюють» нарешті хоч якісь мирні домовленості й нам не дове­деться їхати туди й знаходитись під обстрілом, - поділився надією Олег, котрий вісім років служить за контрактом у 95 бригаді.

-А що взагалі Вас « понесло» в армію? Ви ж за освітою вчитель...

-Так, вчитель фізкультури. А чому опинив­ся в армії? Потрібно ж комусь захищати свою Батьківщину.

- Ну, вісім років тому про який захист ішлось... Мирні часи були!

- Захотілось більше екстриму, романтики: стрибки з парашутом, люблю стріляти зі зброї. Уже й згодились усі ці навички.

 -Настрілялись?

-Поки ще тут лікуватимуть, а вилікують — поїдемо ще постріляємо. Треба буде поверну­тись...

-Друзів маєте в Росії?

-Більше того — є рідня там. Як у багатьох із нас...

-От як спілкування тепер уже складається з ними? Чи — не складається від початку оцих усіх подій?

-Одні підтримують те, що захищаємо свою країну, інші говорять, що ми, мовляв, поча­ли руйнувати регіон і тому вони відправили свої війська, щоб захистити те місцеве насе­лення. Ну, так і спілкуємось... Зрозуміло, що там проводиться пропаганда через телеба­чення - розповідаються неправдиві новини. А насправді ж вони не знають, що тут твориться. Щоб дізнатись — треба побувати й побачити.

-А як місцеве населення на сході сприймало наші війська? Чи змінилось його ставлення пізніше? Тому що доводилось чути різні дум­ки...

-Як Вам сказати... Мені здається, що там уже давно склалась така політика, що у нас тут усі -«бандерівці». Коли ми заходили в Слов'янськ, перші їх слова були, що ми вбивці, карателі. А після звільнення Слов'янська, Краматорська почали вже нас підтримувати - що ми з хоро­шими намірами приїхали. Вони задумались, що чомусь же біженці втікають до Львова, Києва — до «бандерівців» усе-таки, що, напевно, у них була хибна думка про нас. От така загалом картина.

-Поранення яке у Вас?

-Осколкове в ногу. Знаходились на позиціях — розпочався їх штурм, вибухнув снаряд за спиною й — один осколок потрапив у ногу.

- От чесно скажу Вам: я дуже боюсь війни. Може, тому, що - жінка. Й Ви знаєте, з ким говорила з лікарів - учасників АТО — всі сказали: «Немає такої людини, котра не боялась би».

- Звісно, бо ж ціна людини — її життя. Коли вибухають кругом міни, коли обстрілюють, то це звичайна реакція   людини — страх. Але — на те ми й військові, щоб долати його. У нас там, на фронті, варіантів не було: або нас уб'ють, або — ми їх. От і все.

 - Скажіть, у Вашій свідомості відбулась переоцінка якихось цінностей? Адже Вам довелось пропустити їх через призму війни — Ви на цій війні були, «нутро» її бачили...

- Звісно, все змінилось. Саме ставлення до життя змінилось. Навіть до води і їжі. Тому що був такий час, коли привозили бочку води, яку треба було розділити на таку кількість людей, що її елементарно не вистачало. Видавалась одна консерва мало не на двох-трьох, тому що важко було з постачанням їжі.

Так і з життям — цінувати його почали неймовірно. Приїжджаємо в Житомир і вже не радіємо якимось нічним клубам - ми радіємо тому, що тут спокійно, не стріляють. Що тут — тиша.

- Цінується все, - запевнив військовослужбовець Сергій, котрий отримав осколкове поранення в ногу й вибуховий перелом малогомілкової кістки під час мінометного обстрілу при виконанні 4 лютого бойового завдання й був евакуйований спочатку в Слов'янськ, потім - у Житомир. —Дуже гостро цінується - кожен день прожитий, кожна люди­
на, кожна особистість. Цінується те, що сонце світить, що спиш на ліжку, а не на землі. Саме життя настільки починаєш цінувати — як ніщо інше досі, адже бачиш, що там — стріляють. І не знаєш, куди поцілить... А жити ж хочеть­
ся. Цінується увага й турбота. Саме тому хочу в першу чергу подякувати всьому колективу ОКЛ імені О.Ф. Герба-чевського за ту увагу, яка приділяється нам, військовослужбовцям, котрі брали участь в АТО — практично без
 жодних затримок приймаються документи, військовослужбовці - жодної копійки не заплативши — все лікування отримують безкоштовно. И, звісно, Борису Петровичу та всьому персоналу відділення кістково-гнійної                   хірургії — лікарям, медсестрам, молодшому персоналу — велика подяка за ту увагу, яка нам приділяється. Повірте, ми це пам'ятатимемо й цінуватимемо.